Симоненко Олександр

Симоненко Олександр, заслужений майстер спорту України з велоспорту (трек) (1998 р.). Народився 14 лютого 1974 року у м. Кіровограді (нині Кропивницький) в сім’ї службовців. Закінчив факультет фізичного виховання Кіровоградського (нині Центральноукраїнський) державного педагогічного університету імені В. Винниченка за спеціальністю “Педагогіка і методика середньої освіти. Фізичне виховання” (1998 р.).

 Розпочав займатись спортом у семирічному віці під опікою батька – заслуженого тренера України С.Симоненка. «Я з дитинства ходив з батьком на тренування і змагання. Сам на звичайному велосипеді катався, а ось на шосейному до педалей не діставав. У сім-вісім років був маленький, пухкенький. Батько порадив мені піти в секцію класичної боротьби. Але коли на рівні спортивної школи я всіх своїх однолітків поборов, мені стало там нудно. На якісь інші змагання ми за два роки жодного разу не виїжджали. Потім стали змінюватися тренери. У дев’яності роки люди йшли в комерцію. А адже в спорті багато що залежить від тренера, від того прищепить він тобі працьовитість і бажання перемагати» – згадує свої перші кроки у спорті О.Симоненко [42].

Із спогадів його мами Катерина Олексіївна про його перші кроки у спорті [27]: «Мій чоловік частенько брав Олександра на тренування, збори, змагання, саме він прищепив синові любов до велоспорту. Хоча у Сашка був вибір. У шість років ми віддали його на плавання, а в підлітковому віці батько порадив синові записатися на дзюдо, щоб зміг за себе постояти. Пригадую випадок, який назавжди змінив життя Олександра. У ЗОШ №19 відбувалися змагання по дзюдо. Син теж повинен був брати у них участь, але виявилося, що у його ваговій категорії немає суперників. Журі присудило Сашкові перше місце і вручило грамоту. Його це так вразило і розлютило, що вдома він порвав грамоту. Вирішив зайнятися велоспортом». Його першими тренерами були батько та С.Фісюк.

Через три роки він був зарахований до тренувальної групи велосипедного спорту СК «Буревісник». Завдяки напруженим тренуванням, природній обдарованості та наполегливості, стрімко росли його результати у змаганнях різного рівня:

1988 року його запросили до Київського центру олімпійської підготовки «Титан», де він став тренуватися під керівництвом тренера Д.Чмирука. «Людині слабкій, розхлябаній, яка не любить дисципліну, з таким тренером доводиться дуже важко. Після школи Чмирука ти або стаєш сильнішим спортсменом, або взагалі кидаєш тренуватися. Історія нашого з Дмитром Архиповичем знайомства досить цікава. Ми почали працювати з травня 1988 року. Побачивши мене і мого друга Олександра Буртника, він сказав: «Що це за два чайника, які без своїх велосипедів приїхали на трек? Хіба можна їх на збори залишати? Я з ними працювати не буду». У Чмирука тренувалися на старих велосипедах. У мене була одна веломайка. Я сам собі купував комбінезон, каску, велотуфлі і навіть колеса» – згадує ті роки Олександр [42].

1990 року у Москві він став чемпіоном СРСР у змаганнях юніорів та виконав норматив майстра спорту СРСР і був включений до складу збірної команди СРСР, а в 1991 році, навчаючись ще у школі, він виконав норматив майстра спорту міжнародного класу [54].

1992 року він вперше у складі збірної України взяв участь у чемпіонаті світу серед юніорів, що проходив у Афінах, Греція, де завоював дві срібні медалі. Через рік його зараховують до “дорослої” збірної, і він привозить із Норвегії четверте місце [67].

З 1995 року виступав за спортивне товариство “Динамо” України. Срібний призер чемпіонату світу 1995 року серед військовослужбовців в Боготі, Колумбії в складі команди “Динамо” Україна, за яку на той час виступав [75].

Учасник Ігор ХХVI Олімпіади 1996 року в Атланті, США. У складі збірної команди НОК України приймав участь у змаганнях велосипедистів на треку у командній гонці переслідування на 4000 м. На Олімпіаду команда України їхала одним із фаворитів змагань. У кваліфікації наш квартет у складі A.Яценко, O.Симонен-ко, Б.Бондарєв і O.Феденко з результатом 4:11.545 посів 4 місце і впевнено вийшов у ¼ фіналу [72].

Жереб не був милостивим до наших спортсменів і звів у ¼ фіналу їх із майбутніми срібними призерами Ігор росіянами. Чверть фінальний заїзд проходив у напруженій боротьбі і наш квартет у дещо зміненому складі (замість Б.Бондарєва вийшов С.Матвєєв) боровся до кінця, але програв 0.04.009 с і змушений був закінчити на цьому боротьбу за медалі. У підсумковому протоколі наш земляк разом із командою розмістився на 7 місці.

Протягом олімпійського циклу О.Симоненко разом зі своїми партнерами працювали над прорахунками, що були допущені на попередній Олімпіаді.

На Ігри ХХVII Олімпіади 2000 року у Сідней (Австралія) наш квартет їхав тільки за медалями і найвищого ґатунку. Вже у кваліфікації наш квартет О.Симоненко, О.Феденко, С.Матвєєв та С.Чернявський показав другий час – 4:04.078 і відібрався у ¼ фіналу [64].

Нашими опонентами ¼ фіналу були нідерландські трековими. Наш квартет впевнено провів заїзд і переміг з результатом 4:03.359 і вийшов в півфінал, де жереб їх звів з великобританцями. Заїзд видався напрочуд тяжким. Великобританський квартет створив досить сильний опір нашій команді і до останнього метра точилася запекла боротьба. Для виграшу нашому квартету потрібно було викластися на повну і він показав рекордний результат – 4:00.830, в той час як у іншому півфіналі німецький квартет провів гонку без особливого напруження і виграв у своїх візаві з результатом 4:05.930 [72].

Рівень конкуренції і витрата сил для перемоги у півфіналах були різні, тому перед фіналом, який проводився через 45 хв. після півфіналів, функціональні можливості у наших і німецьких велосипедистів були не на користь нашій команді. На фінал наша команда вийшла у стані неповного відновлення, та й німці були заряджені тільки на перемогу, що і довела фінальна гонка, у якій беззаперечним лідером була німецька команда. Німці показали феноменальний результат перевершивши рекордний час нашої команди у півфіналі ї заїхали на фініш з результатом 3:59.710. У нашого квартету від був значно скромнішим – 4:04.520, але він приніс нашому атлету довгоочікувану олімпійську нагороду – срібну медаль Олімпіади.

«Як би ми попали в один півфінал з німецькою командою, то результат був би зовсім інший. Ми встановили світовий рекорд – 4.00,9, перевершивши результат італійців 1996 року. Наші суперники англійці проїхали за 4.02. А німці виграли свій півфінал з часом 4.05. Побачивши

 

спину суперників, вони вже не напружувалися. Якщо ми просто лежали після заїзду з британцями, то для німецької команди півфінал пройшов як розминка. Думаю, як би вони зустріли більш серйозний опір зі сторони французів, то потім не побили б наш світовий рекорд», – згадує О.Симоненко [42].

На Іграх у Сіднеї О.Симоненко приймав участь також у змаганнях в індивідуальній гонці переслідування. У першому ж раунді змагань жереб звів нашого атлета з майбутнім олімпійським чемпіоном, одним із найсильніших переслідувачів світу, німцем Р.Бартко. О.Симоненко достойно чинив опір, але програв і у підсумковому протоколі його результат 4:23.983 дав йому можливість зайняти шосте місце [72].

«На Олімпіаді 2000 року я сказав  головному тренеру збірної України Віктору Осадчому, що на тій передачі, на якій він наполягає, я не доїду четвертий кілометр. Вона надто велика для мене. Віктор Петрович відповів: «Подивись скільки у тебе кілометражу в ногах, повір, ти її прокрутиш». В підсумку сталось так, як я і передбачав. Після трьох кілометрів у мене був третій результат, а в подальшому я просто зупинився, – згадує О.Симоненко [42].

Триразовий чемпіон світу – 1998 року в Бордо, Франція та 2001 року в Антверпені, Бельгія у командній гонці переслідування та 2001 року в Антверпені, Бельгія в індивідуальні гонці переслідування [67,75].

Срібний призер чемпіонату світу 1997 року в Перті, Австралія в командній гонці переслідування.

Чотириразовий переможець на етапах Кубка світу в командних гонках переслідування (1997 року у Фйоренцуола-д’Арді, Італія та Куарту-Сант’Елені, Італія; 1999 року у Фйоренцуола-д’Арді, Італія; 2003 року у Кейптауні, ПАР) [67,75],

Шестиразовий  срібний призер на етапах Кубка світу у командних гонках переслідування (1998 року у Єрі, Франція та Берліні, Німеччина;  1999 року у Валенсії, Іспанія; 2000 року у Турині, Італія; 2002 року у Москві, Росія) та індивідуальній гонці переслідування (2001 року у Щецині, Польща).

Дворазовий бронзовий призер  на етапах Кубка світу у індивідуальній гонці переслідування (1997 року у Куарту-Сант’Елені, Італія;  2001 року у Щецині, Польща).

«Взагалі, мене ніколи не потрібно було примушувати або контролювати. Живу за принципом: бачу мету – не бачу перешкод. Чесно зізнаюся, я міг собі дозволити абияк підійти до чемпіонату України. Нецікаво мені там було. Але на чемпіонат світу у мене зовсім інший настрій був» [42].

В 2001 році визнаний кращим спортсменом року, став лауреатом загальнонаціональної програми «Людина року 2001».

Спортивні досягнення Олександра відзначені орденом “За заслуги” II, III ступенів, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, відзнакою “Почесний прикордонник”, медаллю “За мужність в охороні державного кордону”, відзнакою “Почесний працівник фізичної культури і спорту” [24].

Рішенням Кіровоградської міської ради від 24 липня 2003 року Олександру Сергійовичу Симоненку присвоєно звання “Почесний громадянин Кіровограда ” [7].